Читать онлайн книгу "Канадійський тестамент, або Мафія в екзилі"

Канадiйський тестамент, або Мафiя в екзилi
Василь Андрiйович Базiв


Графiтi
Василь Базiв – знаний в Украiнi та за ii межами письменник, вчений, дипломат, вiзiонер. У 2011 роцi «Фолiо» видало роман В. Базiва «Хрест», який було висунуто на Шевченкiвську премiю. Вiдтак «Хрест» став першим в iсторii нацiональноi лiтератури твором украiнського автора, що вийшов в англiйському перекладi у США. Роман-реквiем «Армагеддон на Майданi» був теж виданий англiйською i номiнований на престижну лiтературну премiю США за 2016 рiк. Також перу В. Базiва належить фiлософський трилер «Кiнець свiту: до i пiсля. Сага про космологiчну долю людства» i полiтичний сатирикон «Брати, або Могила для тушки», в якому правлячий клептократичний клас зображено у всiй його жалюгiдностi.

Бiографiчний роман «Канадiйський тестамент» – восьма книга Василя Базiва за останнi п’ять рокiв. В основу роману покладено реальнi подii iз бiографii автора пiд час його перебування на дипломатичнiй службi. Сенсацiйно звiльняють керiвника дипустанови. Причина – його протест проти використання дипломатичного статусу недоторканностi для мiжнародноi злочинноi дiяльностi, а саме: для мафiозного угруповання, яке ще з часiв СРСР привласнювало багатомiльйоннi спадки зарубiжних украiнцiв. Безпощадне зiткнення моральних цiнностей та матерiальних iнтересiв перетворюеться на криваву вiйну iз невинними жертвами, коли на перепонi, здавалося б, нездоланного зла стае всеперемагаюча духовна сила добра i справедливостi…





Василь Базiв

Канадiйський тестамент, або Мафiя в екзилi



© В. А. Базiв, 2017

© Л. П. Вировець, художне оформлення, 2017

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2004


* * *




Канадiйський тестамент, або Мафiя в екзилi


Моiй родинi





Розстрiл на прийомi


Виконання вироку вiдбулося прямо на трибунi, коли жоден з очевидцiв iз сотнi краiн свiту навiть i здогадуватися не мiг, що вiн став свiдком, як у краiнi, яка справляла на свiтовiй сценi свiй державний ювiлей, було ухвалене рiшення у найвищих столичних кабiнетах покласти голову генконсула на плаху просто пiд час спiчу перед усiм чесним людством. Мiжнародна дипломатична шахiвниця була обрана гiльйотиною для заокеанського гамбiту заради домашнiх мафiозних ферзiв.

На верхнiх поверхах сучасноi земноi цивiлiзацii, на вершинi одного iз незлiченних хмародерiв у центрi свiтового мегаполiсу, вершилось дiйство, на якому на протилежному березi Атлантики вперше за тисячу рокiв героем став «хрещений батько» Європи, киiвський князь Ярослав Мудрий.

Із його iменi розпочався спiч генерального консула Украiни перед пiвнiчноамериканським iстеблiшментом та сотнею глав дипломатичних мiсiй на офiцiйному святковому прийомi з нагоди 10-i рiчницi незалежностi найбiльшоi европейськоi краiни. Фешенебельний зал, у якому традицiйно збиралися першi особи списку журналу «Форбс», гув, як вавилонський вулик, вслухаючись у сенсацiйнi сентенцii з iсторii невiдомого племенi у центрi континенту.

– Донинi у Парижi знають, що 19 травня 1051 року у катедрi мiстечка Реймс вiдбулося вiнчання короля Францii Генрiха Першого iз дочкою Ярослава Мудрого – тодiшнього володаря наймогутнiшоi у Європi держави Киiвськоi Русi. Через дев’ять рокiв Анна Ярославна пiсля смертi свого чоловiка практично правила Францiею, оскiльки ii син – престолонаслiдник Пилип Перший був неповнолiтнiм. Водночас сестра Анни, дочка Ярослава Мудрого Марiя Добронiга, вийшла замiж за польського короля Казимира Першого, а наймолодша Ярославна стала дружиною угорського короля Владислава. Згодом ii син, онук Ярослава Андрiй, став угорським королем. На пiвдень подався син Ярослава Всеволод, який одружився iз грецькою князiвною Марiею, родичкою iмператора Костянтина Дев’ятого. Його ж дочка Євпраксiя-Пракседа-Аделейда згодом вийшла замiж за короля Генрiха Четвертого. Треба сказати, що Всеволод на поприщi европейського свата перевершив навiть свого знаменитого батька i був посвоячений мало не з усiма дворами Європи: по сестрах – iз королями Францii, Угорщини, Норвегii, по братах – з королями Польщi i Саксонii, дочка його, Євпраксiя, була нiмецькою iмператрицею, а син Володимир одружився iз дочкою англiйського короля Гарольда Другого Гiтою. Загалом тисячу рокiв тому Киiв мав бiльше нiж 60 шлюбiв iз християнськими дворами Європи. Завдяки фiлiграннiй дипломатii, зокрема й родинно-шлюбнiй, Киiвська держава була найсильнiшою iмперiею на континентi. Тому тут зiбралася глобальна родина европейськоi цивiлiзацii, бо 10-лiття вiдновленоi держави у Киевi – то наше спiльне свято, дорогi моi родичi, рiзнонароднi нащадки нашого спiльного «хрещеного батька» Європи Ярослава Мудрого.

Проголошене украiнським консулом i почуте практично усiм людством було вiдкриттям, яке потрясало глобальну свiдомiсть. Планетарне дипломатичне зiбрання презентувало розмаiту генерацiю модерноi земноi людностi у яскравих нацiональних дрес-кодах, включно iз ортодоксальними iудеями, бiлоснiжними арабами, екзотичними африканцями, харизматичними iндусами, колоритними японцями i китайцями.

А помiж посланцiв нацiй i континентiв, близьких i далеких, iскрилися усiма барвами веселки вишиванок – зарубiжнi украiнцi, вражаючи задивлених глобальних гостей нацiональною самобутнiстю етнiчного вбрання гуцулiв i бойкiв, лемкiв i подолян.

Зустрiчаючи за протоколом iз дружиною i сином гостей при входi, генконсул, ритуально вершачи нескiнченний шейкгенд i вислуховуючи гратуляцii мало не всiма мовами свiту, сповнювався по самi вiнця гордiстю за свое поневолене плем’я, яке упродовж кривавих вiкiв рабства i боротьби пiднiмалося на це пiднебесся земноi цивiлiзацii. Вiн належав до когорти Франкових «вiчних революцiонерiв», якi першими пiшли на прю iз iмперiею у 1990-му, тому його мiсiя – приймати гостей iменем Украiни – мала магiчний смисл, який часом оприлюднюе iсторична режисура.

Планетарний Вавилон приймае у своi глобальнi ряди нову, 10-рiчну, юну Украiну! І тобi судилося стояти тут у дипломатичнiй виправi перед щирими, як самi украiнцi, дiтьми Адамовими у всiй iхнiй расовiй, релiгiйнiй, ментальнiй розмаiтостi. Здавалося, посмiшка кожного iноземця, якою вiн обдаровував украiнського дипломата, промовляла непiдкупною приязню i неприхованою зацiкавленiстю – ну що ж, мовляв, ставайте поруч з нами у колi вiльних народiв свiту, у якому вас так довго не було. Якщо ви уже зголосилися на полiтичнiй мапi Європи, то радi вiтати вас з-помiж нас – тих, котрi насолоджуються нацiональною свободою – чи то як китайцi, впродовж тисячолiть, чи як нiгерiйцi чи малазiйцi, держави яких, як i ваша, нараховують лише десятки лiт.

Десь напередоднi центр мегаполiсу паралiзували демонстрацii тибетцiв, якi пiд час голосування на Мiжнародному олiмпiйському комiтетi за право бути господарем черговоi олiмпiади протестували проти Пекiна i за Торонто. А канадцi лише перепитували – хто вони, цi тибетцi, якi за нас iще бiльше, нiж ми самi за себе? Хто вони – курди i валiйцi, каталонцi й украiнцi? Бездержавна нацiя – абсолютна аномалiя ХХІ столiття iз його священною коровою прав людини i прав народiв. Мандруючи кривавими шляхами мачухи iсторii iз цим тавром бездержавностi, впродовж столiть нагадували про себе цi нащадки феноменального киiвського iмператора, про якого щойно розповiв його нащадок у дипломатичному фраку. Десь так роiлися асоцiативнi ряди у головах свiтового дипкорпусу, який iз цього чергового церемонiального прийому вийде зовсiм з iншою архiтектонiкою европейського дому в офiцiйних та власних уявленнях про свiт, який iм належить, як дипломатам, гармонiзовувати безнастанно за професiйним призначенням.

Вдарив, як вселенський дзвiн, Гiмн Украiни! Митець у вишиванiй сорочцi на американський манер затягнув соло, яке пiдхопило врочисте багатоголосся, вiд якого неначе вiдкривалися навстiж душi вiльних землян у барвистих вишиванках.

Мелодiя у виконаннi всесвiтньо вiдомого спiвака плавно переходила у промову повноважного посланця украiнськоi нацii i держави перед зiбраним тут людством.

– Рiвно десять лiт тому в епiцентрi континенту народилася найбiльша у Європi держава. На глобальну арену всесвiтньоi iсторii знову повернулася нацiя, яка за тисячi лiт до нинiшнього постмодерну була серед батькiв-засновникiв европейськоi цивiлiзацii. Столiття неволi поглинули у визвольних вiйнах, у голодоморi i геноцидi десятки мiльйонiв нескорених голiв i невпокорених душ. Вiдтак домiвкою для дiтей свободи стала уся планета, бо нинi поза межами Украiни проживае украiнцiв не менше, нiж вдома. І з-помiж усiх континентiв пiдноситься краiна, яка стала для нас другою Украiною, у якiй живуть мiльйони наших братiв i сестер. І один з тих мiльйонiв оселився тут, у Торонто. Торонто – це наш Киiв, але на берегах не европейського Днiпра, а американського Онтарiо. У цю благодатну мить нашого нацiонального воскресiння я схиляю голову перед щедрiстю канадськоi землi, яка пiд своiм материнським крилом дала притулок гнаним iз рiдноi землi i блукаючим по свiтах дiтям матерi Украiни.

Кожне речення промови за американською традицiею переривалося оплесками. Сентенцiя про Канаду супроводжувалася овацiями. Бо чомусь так сталося, що саме пiвнiчна краiна американськоi пiвкулi стала, як жодна iнша на планетi, справдi другою домiвкою для гнаноi збожеволiлим сусiдом нацii. Бо бути украiнцем вдома для московських колонiзаторiв – то вже злочин. Тому елiтарне суцвiття, яке не зрiкалося даного Богом нацiонального iменi, мусило шукати порятунку у Торонто, щоб не потрапити у Норильськ чи на Соловки.

Наприкiнцi ХХ столiття цi вiдомостi були вiдкриттям для глав дипмiсiй мало не усiх краiн свiту. Ну як iм було не реагувати жваво, зачаровано на те, що викладав так дивовижно блискучий речник своеi держави.

– Наша дорога до свободи пролягла крiзь столiття, яким, здавалося, нема кiнця. Минали вiки за вiками, але ми не сходили зi шляху. Нi спека, нi холод не могли спинити нас за покликом нашого Пророка. І тепер ми тут, мiж вами. Вiльнi, щасливi. Амбiтнi. Ми змогли це! Ми взяли свiй приз, який е найцiннiшим на цiй прекраснiй планетi. Свобода у наших руках i наших серцях. Слава Украiнi! – Зiбрання на цiй мажорнiй нотi осипало селезiянта градом оплескiв i гучних гратуляцiй. Консул чемним поклоном дякував людству, яке не вщухало. А вiдтак святочне море накрило його недипломатичними хвилями емоцiй. Не так за сценарiем, як за законами честi та гiдностi людськоi належало пiдiйти до кожного посланця своеi краiни, а iх тут – понад сотня, i бодай обмiнятися рукостисканням i двома словами, i був цей марафон визнання i поваги сповнений щирiстю, яка рiдко пробиваеться крiзь частоколи протоколiв мiждержавного спiлкування. Вони справдi радi, що ми е, що е така держава помiж них, – у блаженствi такого переконання перебував i сам украiнський дипломат, який у цiй збуренiй гарячими почуттями атмосферi переживав найсолодшi для кожноi людини миттевостi реалiзацii власного покликання.

На тлi вибуху емоцiй до промовця пiдiйшла якось непомiтно i нишком його секретарка i поклала перед ним файл iз документом. Поки людство гратулювало Украiну, Братiв пробiгав очима термiновий мiнiстерський циркуляр.

Поки гостi, поволi затихаючи, пiдходили до святкових столiв, якi вгиналися вiд знаменитих украiнських вареникiв в асортиментi, генконсул стояв як вкопаний. Його щойно трiумфуючим обличчям враз поповзла пелена скам’янiння, яка вiдтворювала назовнi нещадне душевне потрясiння. Повiдомлення, вручене прямо на ораторськiй трибунi, справило на консула ефект емоцiйноi бомби. Хитаючись вiд запоморочення та тримаючись навмання за кути святкових столiв i розпашiлих гостей навкруж кожного з них, вiн шукав виходу звiдси, мало не навмання ноги, так само задеревiлi, понесли його подалi вiд того мiсця, де щойно пiд цими ж ногами вивершувався, можливо, пiк його життя.

Григорiй, здаеться, уже не чув, як гомонить вселенський вулик. Його свiдомiсть переносилася прямо на очах iз пiку нацiонального i його особистого трiумфу в iнший свiт, невiдомий цьому торжествуючому людству.




Тризна в пансiонi


Прикарпатський санаторiй для ветеранiв визвольних змагань був сповнений гомоном та багатолюддям. Доволi розлогий майдан, який звiдусiль оточували готельнi корпуси, що неначе переростали в узвишшя навколишнiх карпатських бескидiв, мiг помiстити, як на авансценi, кiлька тисяч дiйових осiб iсторичного дiйства. Саме у такiй iпостасi й перебували тi, що зiйшлися тут однiеi нерядовоi днини.

Цiною неймовiрних зусиль, долаючи несамовите пручання столицi, мiсцева влада спорудила цю здравницю кiлька рокiв тому для тих, хто у всi роки московськоi окупацii, та й тепер, на десятому роцi iснування незалежноi Украiни, для бiльшостi зрусифiкованих та iнфiкованих бiльшовизмом громадян залишалися ворогами.

Санаторiй – i для бандерiвцiв? У кожнiй краiнi ця данiсть справдi звучала б як дань держави тим, хто за неi життя вiддавав. Але бацила московськоi пропаганди була настiльки глибоко впаяною у масову свiдомiсть, що вершила неймовiрне – ворогами у своiй краiнi залишалися тi, хто все життя боровся за неi.

Бандерiвцi. Невпокоренi нi партизанською вiйною упродовж десятилiття опiсля перемоги Сталiна над Гiтлером, нi пiвстолiтнiм мордуванням на нарах ГУЛАГу. Але сила iсторичноi справедливостi брала свое. Свобода невблаганно повертала на п’едестал своiх героiв. Коли в iсторичнiй механiцi закладено механiзм об’ективноi незворотностi, вона, ця пружина, неодмiнно розпрямиться, розкидаючи вусiбiч нiкчемних веслярiв супроти вiтру. Бо як би не мордувалися у безнадiйному заняттi впихання неотесаних палиць у змащене кров’ю колесо iсторii, вiз поiде далi.

З нагоди ювiлею Украiни, за яку воювали ii уже посивiлi сини, з’iхалася сюди, до пiднiжжя Карпат, на Всесвiтнiй збiр Булава ОУН-УПА зi всiх континентiв. Чи не вперше iх не таврували, а вшановували, iх не переслiдували, а iм вклонялися. Іменем Украiни, якiй вони присвятили життя. Вони практично вперше були у такiй ролi героiв, бо усе життя, вiд юних лiт до теперiшнiх, поважних, вони тiльки й чули у свiй бiк прокляття i погрози. А тут – пошанiвок i уклiн.

Як це заведено спокон вiкiв, пiсля офiцiйних урочистостей iз промовами i нагородами у дворi санаторiю накрили для ветеранiв-воякiв щедрi святковi столи. Зворушенi подiею та збудженi частуванням вояки поважного вiку не по лiтах жваво виспiвували повстанськi пiснi своеi ратноi молодостi:

Вже вечiр вечорiе,
А лента набоi поспiшно подае.
Лента за лентою набоi подавай,
Украiнський повстанче,
В бою не вiдставай!

А з iншого столу лунае:

Зродились ми великоi години,
З пожеж вiйни, iз полум’я вогнiв.
Плекав нас бiль по втратi Украiни,
Кормив нас гнiв i злiсть на ворогiв.
І ми йдемо у бою життевому,
Твердi, мiцнi, незламнi, мов гранiт,
Бо плач не дав свободи ще нiкому,
А хто борець – той здобувае свiт!..

Раптово гомiнку панораму сп’янiння вiд сердечного патрiотизму i аж надто сентиментального у поважному вiцi розчулення розiрвав жiночий вереск, що неочiкувано виявився гучнiшим за багатоголосе святкування. З одного iз балконiв прямо звисала, неначе вражена блискавкою, прибиральниця санаторiю Гануська.

Їi голосiння, схоже на похороннi плачi, запровадило вояцьке свято у якусь незбагненну впадину тривоги. Невже так i не прийшло свято бодай раз, бодай запiзно на iхню повстанську вулицю? Невже до кiнця днiв ворог йтиме по кривавих слiдах? Невже здобута чи радше подарована враз свобода – лише омана, як ця тканина наруги чи жалю, що колишеться над похиленими враз головами розчулених воякiв?!

Із вiдчиненого вiкна та з рук збожеволiлоi жiнки звисала бiлоснiжна тюль, скроплена яскраво-червоною кров’ю, що скапувала додолу:

– Люди, рятуйте! Його зарiзали! Вбили! Ще глипить! Боже, що то робиться! Нiж у самому серцi! – несамовита жiнка виголошувала якiсь прокляття. Їi неохайне волосся рвiйно здiймав злий вiтер, кидаючи вiщунку у вiдьомський екстаз.

Роi застiлля мусили замовкнути. Вояки, втихомиренi переможним благом запiзнiлого пошанiвку, пiдносили голови до волаючого балкона, на якому у несамовитiй iстерицi ридала шокована жiнка. То була якась потойбiчна з’ява злоi вiщунки, яка з’явилася нiзвiдки, яка не вписувалася анi у тканину реального дiйства, анi у фантазiю живого люду, якому належало враз повiрити у зрячу чуму посеред банкету.

Найперше зiрвалися з мiсця офiцiйнi особи, що сидiли при головному столi. Що там у них пiд сухожиллями защемiло, але вони помчали, розганяючись i трясучи статусними животами. У супроводi мiлiцейського ескорту обласний державний провiд кинувся у примiщення, яке поглинала втаемниченiсть, що тривожним маревом насувалася звiдусiль i розходилась усiм периметром пошматованоi благодатi.

Вихор був настiльки всюдисущим, що, здавалося, портрети вождiв нацiональноi непокори Коновальця, Бандери, Шухевича неначе зривалися зi стiн, якби оживали i рвалися у бiй, зачувши наругу, що нагрянула несподiвано опiсля кривавих десятилiть боротьби посеред мирного бiлого дня.

Аж нiяк така штабна одиниця, як санаторiй iз його атмосферою зцiлення та умиротворення, не годився на роль мiсця подii. Із номерiв висувалися переляканi обличчя вiдпочивальникiв, що уже задрiмали, заколисанi чи то миротворчим спiвом, чи то санаторною аурою оздоровлення.

Дверi номера, на порозi якого заламувала руки все та ж Гануська, були вiдчиненi навстiж. Першi прибульцi побачили посеред кiмнати картину, яка виринула десь iз тих, повстанських, часiв розвою смертi. На санаторному лiжку перебував статечний вояк Украiнськоi повстанськоi армii, обвiшаний численними орденами i медалями, помiж яких вбивчо стирчав велетенський нiж.

Солдат скляними очима дивився запитально вгору. Неначе прагнучи спитати там, наверху, що ж то дiеться з ним, iз його життям, яке вiн пронiс донинi, а от тут…

Калюжа кровi розповзалася на очах, але життя старого повстанця робило неймовiрнi потуги, щоб не покинути вражене тiло.

– Так то наш голова Булави iз Канади Петро Сабун! – вигукнув з-помiж онiмiлого товариства вусатий, зi стрiчкою предсiдника впоперек пояса, голова всесвiтньоi Булави УПА Омелян Буревiй. Вiн розштовхав наростаючий натовп i обiйняв пораненого побратима, як то було не раз лiт так п’ятдесят тому. – Тримайся, брате. На фронтах i в лiсах вижив. І тут не дамо тобi…

На обличчi смертельно пораненого агонiя витворювала жахiтливу гримасу, у якiй перемiшалися докупи невимовний жаль, пекуче нерозумiння i скорбота останньоi на цiй грiшнiй землi посмiшки людини, що покидае навiчно земну домiвку. Мозок ще не знав, що дiеться iз тiлом, тому свiдомiсть тримаеться до останнього:

– Видиш, як, друже Буревiю, война повернулася. У схронах не знайшла мене смерть, а тут надибала, – Сабун заговорив кволо, але твердо, неначе мирячись iз тим, що трапилось поза межами його духа, але iз його беззахисним, в одну мить вразливим, як у кожного з нас, тiлом.

– Як то було? Хто то був? Хто то прийшов до вас? Ви його знали? – мiлiцейський полковник, який зi смертю за родом занять звик бути зблизька, квапився робити свою роботу. Вiн справдi хотiв почути те, що дало б якщо не ключ, то хоча б нитку, яка, може, й приведе до смертоносного гнiзда цiеi незбагненноi феерii, що не вписувалася у жоднi вбивчi канони кримiналiстики.

Видко було, як Сабун, провадячи свiй останнiй бiй до кiнця, збирав останнi краплi життедайноi енергii. Вiн поманив пальцем мiлiцiонера ближче, неначе хотiв йому на вухо сказати те, що знав тут тiльки вiн.

– Вiн мене випитував. А потiм вийняв нiж…

Поранений заплющив очi, але простромлене серце солдата продовжувало битися, поволi затухаючи.

– Та хто? Що випитував? – не вгавав старий Буревiй, поклавши голову побратима на колiна.

– Випитував, чи я був уже, чи… – серце востанне вдарило у дзвони душi, i голова вбитого на ювiлейнiй святочнiй академii похилилася.

Кiмнатою закружляла блискавка, що злетiла прожогом зi шпилю бескиду i, б’ючись об стiни, прагнула вирватись назовнi iз цього тiсного склепу. Заслiплено захитався свiт перед очевидцями, якi все ще перебували у станi шоку вiд зiткнення iз потойбiччям, коли очам своiм неможливо повiрити. Всевладний вiтер рiшуче зiрвав криваву штору i понiс ii понад сивими головами святочного застiлля, що враз перетворилося на траурну тризну.




Корумповане мовчання


У дипломатичних прийомiв е своi неписанi протоколи. Власне, для самих дипломатiв це не так врочисте частування, як робота. Бо офiцiйний спiч – то лише початок мiжнародноi комунiкацii, яка оволодiвае велелюдним зiбранням. Тут заведено пiдходити один до одного i зав’язувати розмову iз незнайомцем, як iз другом дитинства, без формальних прелюдiй ставити прямi запитання, якi не прийнято озвучувати з трибун або у мiждержавному листуваннi. На дипломатичних сходинах свiтова комунiкацiя прозора, як жодна iнша, обплутана умовностями i ритуалами, а часто попросту хитрощами публiчноi риторики.

Але цього разу сенсацiйна промова украiнського генконсула пiдняла спiлкування гостей на найвищий щабель одкровення, тому вже не за протоколом, як iз щирих людських покликань iноземцi прагнули особисто познайомитись iз колегою, котрий вразив iх щойно своiм трiумфом.

Знову вишикувалася черга iз бажаючих запiзнатися iз колегою, осипати його неформальними комплiментами, домовитися про зустрiч, запросити в гостi на свою суверенну територiю, якою е кожне диппредставництво за визначенням. Однак Братiв мусив, як актор на сценi, тримати посмiшку, що у цю мить була радше лише ширмою, пiд якою корчилася, приголомшена iнформацiйною блискавкою, його свiдомiсть.

По-своему не вгавали, однак, рiднi братове i сестри – канадськi украiнцi впали у якийсь очiкуваний десятилiттями патрiотичний екстаз, що оволодiв ними цiеi благодатноi митi:

– Браво!

– Ми пишаемося вами!

– Але ж то був спiч! Нi, ще не вмерла Украiна i не вмре нiколи! – промовляв, щоб усi чули, поважний джентльмен.

– Вас, напевно, пане Юрку, як члена канадського парламенту, спiчами не здивуеш? – перепитував його iнший пан iз онтарiйським акцентом.

– Та нi, здивував, просто вразив, вельмишановний пане генеральний консул, – канадський конгресмен супроводжував украiнського дипломата крiзь коридор трiумфу, який влаштували йому iмпровiзовано учасники прийому.

Знову все той же нескiнченний шейк-генд. Але було видно, що Григорiй уже не тут. Уже в iншому мiсцi, з якого його щойно поцiлили прямо у серце в момент iстини, яких не так багато трапляеться у життi людини, що прагне йти по ньому за азимутом смислiв.

Його виучка мимоволi сприймати подii, навiть приголомшливi i прикрi, бiльше, анiж як подii, а як живi оболонки смислiв, несли непомiрний психологiчний тягар, бо кожен раз, окрiм того, що ти сприймаеш те, що вiдбуваеться усiма засобами свiтовiдображення, ти ще й запитуеш себе – що би це означало? В моменти зламу подiевоi траекторii життя вiн дуже часто не знаходив вiдповiдi, не мiг розшифрувати смисл того, що трапилося, особливо коли черговий сюрприз долi був мало не смертельним ударом у спину. Люди, надiленi загостреним почуттям справедливостi до iнших, не позбавленi такоi слабкостi, як очiкування такого ж почуття i до самих себе. На кожному такому падiннi пiд хрестом вiн автоматично, як кожен смертний, сподiвався би радше на подяку за сходження услiд за Спасителем на Голгофу для вiдкуплення ближнiх, а вони, тi з них, котрi отут найближче, залюбки лупцювали його батогом по спинi.

Вирвавшись усе ж iз тiсних потокiв збудженого люду, вiн попрямував в офiсну кiмнату, що слугувала у ходi пiдготовки своерiдним органiзацiйним штабом. Рiшуче зачинив за собою дверi, вiдгороджуючись вiд вавилонського гомону.

У добре iзольованому офiсi враз стало тихо, як на нiчнiй переправi. Вiн знову сам iз собою. Неначе не було й нема вистави за дверима iз його головною роллю. Отут, за крок, йому належить зануритися в iншу реальнiсть, що траплялося з ним доволi часто. Його карколомне життя було нашпиговане мiнами, здавалося, мало не на кожному кроцi. Деякi iз пасток вiн навчився оминати. А в iншi втрапляв. А потiм вiдчайдушно видирався, гоячи рани на ходу. Таким е життя кожного, хто не ходить манiвцями, а йде тiльки туди, куди веде совiсть. То важка дорога, але тiльки вона веде до самого себе.

Не без того, що вiн волiв би часом уникнути цього слалому над незлiченними прiрвами. Таким наче було i це дипломатичне вiдрядження, яке можна було бодай пробувати лелiяти в уявi як перепочинок. Ну хоча б трохи спокою перед черговим боем там, удома, де для того, кому не байдуже, хто не мае сили засунути собi кляп у рот, – вiчна вiйна. От i маеш перепочинок. Що було би, якби опiсля патетичноi промови вiн узяв i зачитав привселюдно i на весь свiт папiрець, який поклала йому на стiл секретарка Олена. Ювiлей держави, патрiотизм аж трiщить, Ярослав Мудрий iз його сватами, а тут – бабах, братове дипломати усiх краiн, еднайтесь, бо витримати таку новину вашi слуховi рецептори не здатнi.

Братiв набрав телефон, перевiвши апарат у тоновий режим.

– Приймальня мiнiстра слухае, – озвався голос у селекторнiй слухавцi.

– Вiтаю, Оксанко, iз берегiв Онтарiо, – зберiгаючи спокiй, провадив розмову.

– О, це ви, Григорiю Андрiйовичу! Вiтаю вас зi святом, як ваш прийом? Хочете доповiсти мiнiстру?

– Просив би вас з’еднати iз мiнiстром.

– Звiсно. Звiсно. Ви ж знаете, Арсенiй Максимович завжди радий чути вас. Одну хвилинку.

Консул чекав з’еднання, не випускаючи слухавки iз рук. Пауза, що затягнулася понад всiлякi допустимi бюрократичнi норми, була бiльш нiж промовистою. Вiн телефонував у Центр рiдше, нiж це вважалося за необхiдне, щоб пiдтримувати зв’язки iз начальством, аби про тебе не забули, аби про тебе пам’ятали, аби не викреслили з перспективних спискiв. Можна було знайти привiд для виходу на зв’язок – висловити свое щире захоплення з приводу виступу мiнiстра у парламентi чи його неперевершено блискучого вiзиту у ключову краiну. Прийом банальний, але спрацьовував: тi, що вмiли давати високу оцiнку, дивлячись знизу вгору, потiм самi опинялися там, нагорi. Не скрiзь так бувае у бюрократичних конторах, але цього разу йшлося про пiдлабузництво як найкоротший шлях до вершин дипломатичноi кар’ери. Тому й ставалося так, що гору брали нездари i нiкчеми, якi перетворювали вкрай важливу державотворчу сферу, якою е дипломатiя, на пустопорожнiй пшик.

Таким архiтектором нацiональноi дипломатii i був черговий мiнiстр, з яким Григорiю доводилося мати справу. Вiдомчий начальник не брав участi у призначеннi канадського консула, який був висуванцем патрiотично-громадянського середовища, тому волiв триматися вiд нього подалi, на кожному кроцi демонструючи свою адмiнiстративну недосяжнiсть. Консула цiлком влаштовувала така начальницька iндиферентнiсть, бо похвал вiн не чекав i не любив, а мiнiстерська пихатiсть – рiч все-таки аж надто тимчасова, як i самi мiнiстри закордонних справ.

Тим часом у кiмнату зайшли розпашiлi дружина Мирослава i син Дмитро.

– Вiтаю, татку, це був вишак! – кинувся обiймати батька Братiв-молодший.

– Молодець, коханий! – iскрилася щастям дружина. – Але ти iнакше не можеш. Я така рада за тебе! Така рада!

Селектор вiдтворив холодне клацання на тому кiнцi дроту. Вiдтак з’явилося вимушене зiтхання секретарки Оксани, що не мала куди подiтися iз цiеi, незбагненноi для неi ситуацii, i далi промовляла мало не з плачем:

– Вибачте, Григорiю Андрiйовичу, – схлипування неначе скапувало iз слухавки. – Ви знаете, як я до вас ставлюся. Як i весь апарат МЗС, який вас любить. Я не знаю, чому? Що сталося? Але я мушу передати це вам. Мiнiстр сказав, щоб ви виконували наказ. І щоб ви бiльше не дзвонили.

Була у цих коротких гудках, перерваних раптово розмовах i безжально обрiзаних стосунках якась спопеляюча логiка автоматних черг, що враз розстрiлюють тебе посеред чистого плеса щойно зниклого безтурботного штилю.

Консульському сiмейству було не звикати до пострiлiв у спину, але щоб у таку мить… Украiна, 10 рокiв. Ювiлей. Гостi зi всього свiту. І одним снарядом iз телефонноi слухавки все пустити прахом.

Вiн був той, хто носив у собi Украiну, тому по ньому часто били. І щораз рiднi мусили переживати тягар неймовiрноi наруги, бо для смертних людей такою важкою е божественна правда, адже нагородою за твою правоту е тiльки терновий вiнець. Бо неможливо звикнути беззахиснiй людськiй душi до процедури – кидатися iз вершини трiумфу в безодню тривоги.

– Що сталося, коханий? – Мирослава ковтала слова, i дежавю минулих ран знову починали ятритися на днi свiдомостi. Вона, наче декабристка, стоiчно роздiляла тягарi, якi вiн наче шукав на свою невпокорену долю, однак, як нiхто, Мирослава, прагнула цього разу хоча б тут, у тихiй та безтурботнiй Канадi, отримати те, на що може розраховувати кожна людина, – на душевний спокiй чи хоча б на такий скупий i нетривкий час для себе i для родини. Слухаючи цей дiалог iз мiнiстерською приймальною, вона розумiла, що мрii про родинне блаженство, напевно, знову понесли хвилi Атлантики у протилежний бiк.

Консул дивився у вiкно, наче намагаючись пiднятися над цiею скаженою дiйснiстю, у якiй ти мусиш щораз платити данину за право бути iнакшим. Стань таким, як вони. Пливи за течiею. Поцiлуй вельможну руку. І усе це разом називаеться – змирися. Навiть не треба нiчого робити! Жодних зусиль i жодних дiй – змовчати. Набери повнi груди повiтря i занурся, заляж на дно лише на мить. Коли ти випiрнеш на поверхню, перед тобою постане зовсiм iнша дiйснiсть, у якiй ти отримаеш нагороду за свое мовчання.

Але якщо ти взамiн за цi отриманi дивiденди морального компромiсу втратиш найдорожче, що е у тебе? Якщо ти випливеш уже без совiстi, яка залишиться там, на днi? Як жити iз цiею втратою? А нiяк. Жити без совiстi, яку ти сам втопив, – так не бувае. Із розпуки сам кинешся туди, за нею.

Хмари пропливали помiж шпилями торонтських архiтектурних бескидiв, котрi невпокорено розрiзали небеснi потоки згущеного вологого повiтря. Ще мить тому вiн був тут, на висотi. Разом зi своею рiдною Украiною.

А тепер от грянула буря. Посипалася донизу наростаючими i спадаючими рiками небеснi тумани. А ти, залишаючись на висотi свого земного призначення, мусиш знову вiдповiдати, як це було не раз у минулому i буде завше до кiнця днiв твоiх: «Іду на грозу!». Не випросиш такого права у самого себе – зiйти iз маршруту, накресленого тобi Всевишнiм.

Григорiй вмить уже на iншiй октавi вольового виверження цiлком природно посмiхався:

– Нiчого аж такого не трапилося. Вони мене звiльнили.




Клич Бандери

(За шiсть мiсяцiв до вбивства)


Гiднiсть людська у будь-якiй державi мае найточнiший вимiрник – як у нiй живуть люди, демографiчно близькi до смертi. Як моторошно наче сказано, але це справдi нестерпно залишатися наодинцi, коли ти уже не в змозi бути самим для себе опiкуном в останнi своi земнi роки.

Мотто електорального рекордсмена iз канадських глав держав звучав неймовiрно патетично: «Канада – найкраща краiна свiту!». Але то була не патетика, а констатацiя, яку засвiдчити могли якраз 80-рiчнi i старшi сеньйори, що чулися у долонях держави, як у Бога за пазухою. Поки на протилежному березi Атлантики сатанинський промисел будував соцiалiзм для одного живого на кiстках сотнi невинно убiенних, друга батькiвщина для мiльйонiв украiнцiв стала iдеальним зразком соцiалiзму, який торжествував у Канадi, нагороджуючи громадян добробутом i вищою мудрiстю людського спiвжиття.

Поки в одному, антигуманному, свiтi рахували видобуток вугiлля та виплавку сталi, як вiхи сходження до комунiзму та iндикатори добробуту, у свiтi протилежному найiстотнiшим вимiрником усього сущого було саме його величнiсть Життя у його арифметичнiй кiлькостi. Тривалiсть життя громадян – ось iнтегральний i единий соцiально-економiчний, суспiльно-полiтичний, морально-психологiчний показник, якою е краiна, бо якщо життя людини не тривае, коли нема життя, а е смерть, то на бiса цi держави та ii вождi?! І в той час, коли у самiй Украiнi – нi комунiстичнiй, нi тим паче посткомунiстичнiй – нiхто й не задумаеться респектабельнiсть держави вимiрювати тривалiстю життя на душу населення, Канада, у якiй опинилися мiльйони втiкачiв з Украiни, за цiею тривалiстю екзистенцiйноi субстанцii справдi вела людство до реального комунiзму.

Третя хвиля украiнськоi емiграцii за океан була, здебiльшого, полiтичною. На вiдмiну вiд двох перших на стику ХІХ – ХХ столiть, якими провадив пошук кавалка хлiба, пiслявоенне пришестя украiнцiв у Канаду провадила воля, якоi не було вдома. Із повстанськоi багатомiльйонноi маси однi заплатили життям у нерiвному бою iз рiзного роду окупантами, iншi отримали довiчну каторгу на рудниках Норильська чи Соловкiв, третi, пiднявши руки iз криiвок, пiшли на компромiс iз власною совiстю та влилися у густi ряди енкаведешних сексотiв, а от четвертi, усiм смертям на зло, зумiли прорватися в окупацiйну зону захiдних альянтiв на впокоренiй нацистськiй Нiмеччинi i подолали океанiчну Атлантику, яка стала для них прiрвою мiж смертю у гулагiвських таборах i життям у пiвнiчноамериканському ареалi свободи, де iхня фанатична вiдданiсть свободi отримала цiлковиту полiткоректнiсть вiльного свiту.

Але бiльшiсть цих бандерiвцiв усе ж за власним маестатом перебували у ролi тимчасово виконуючих обов’язки канадця – з дня на день чекали повернення додому. Отак в очiкуваннi на протилежному березi океану й заскочила iх старiсть, а вiдтак, ясна рiч, прихисток у пансiонатi для сеньйорiв.

У цю райську мiсцину, яку украiнська громада вибудувала, власне, для своiх, одиноких, аж до похилого вiку поважних громадян, полюбляв навiдуватися Григорiй. Публiчне життя було сповнене по вiнця заходами та iмпрезами, але лише тут була нагода зосереджено погомонiти iз тими, хто залишався носiем колективноi пам’ятi невпокореного поколiння.

Ця його схильнiсть особливо iмпонувала господарцi колективного сiмейства панi Стефанii, яка не приховувала задоволення вiд того, що пан генеральний консул так полюбляе навiдуватися в очолюваний нею соцiальний заклад.

Ця поважна панi не надто вирiзнялася з-помiж своiх пiдопiчних за вiком, бо сама за тривалi десятилiття споважнiла до сеньйорського статусу, але про це було вiдомо усiм довкруж, окрiм неi самоi, бо генеральнiй опiкунцi здавалося, що сповiльнений час для пансiонарiiв передовсiм стосуеться ii самоi аж до такоi мiри, що той час непiдвладний над нею.

Вона завше чекала дорогого гостя ще на пiд’iздi, а вiдтак супроводжувала по усiх лабiринтах цього райського пансiону.

– Ви знаете, що я подумав. Напевне, отак собi уявляли комунiзм тi його будiвники, якi вдома доживають вiка на мiзернi пенсii у нуждi, – подався у своi лабiринти осмислення Григорiй, чемно слiдуючи за не по лiтах жвавою поводиркою.

Панi Стефанiя, якiй здавалося, що вона на пiвжиття молодша, нiж було насправдi, вмiла якось дзвiнко смiятися.

– Та тут, пане консуле, трохи iншi будiвники. Як ви там кажете в Украiнi, военнi ветерани. Вони хотiли будувати Украiну, але не комунiзм. Та не судилося.

– Нiчого, панi Стефанiе, ми за них це зробимо. А вони нехай тут уже вiдпочивають. Потiшаться життям пiд вашою чуйною опiкою.

– А ви гадаете, що вони хочуть вiдпочивати. Цi дiдугани далi борються. З москалями. От я вам одного такого покажу.

Враз опинилися на порозi розлогоi веранди. В оточеннi величавоi колонади сидiв у лiкарняному крiслi старець. Вдивлявся в далечiнь, неначе не iснувало для нього свiту довкруж. І справа навiть не у властивостях часу, коли спомини про минуле раптом налягають на життя сьогоденне, що малiе у часовiй оптицi, на видноколах котроi яскравiють подii, блиск яких пробиваеться крiзь товщу десятилiть.

Є незбагненна спiльнiсть мiж усiма людьми i на усiх континентах, яким судилося у молодi роки бути на вiдстанi витягнутоi руки зi смертю, якi прямо з дитинства, ледь доторкнувшись до життя, пiшли туди, де життя вiдбирають, – на вiйну. І на схилi вiку усi ветерани усiх армiй потрапляють у спiльний для них полон спогадiв про молодiсть, яка виривалася iз лещат смертi.

– Що, пане Петре, Украiну виглядаете? А от я вам привела ii поважного посланника. Спецiально приiхав, аби вас навiдати i передати уклiн вiд неньки Украiни.

– Слава Ісусу Христу, пане Петре, – чемно привiтався консул, тиснучи не по лiтах мiцну руку ветерана.

– Слава навiки Богу, – вiдповiв, iз неприхованою цiкавiстю розглядаючи гостя. – Я ще не чув, аби так вiталися украiнськi дипломати. Пам’ятаеш, Стефко, позаторiк також приходив консуль i навiть говорити не вмiв украiнською. А тут так звертаетесь, пане, як було вдома, у моiм селi.

– А чому було? Так i нинi у вашому й у моему селi люди благословляють одне одного при зустрiчi iменем Бога.

– Боже, як то мило таке слухати. А я, пане консуль, скоро перевiрю, чи то правда, то шо ви кажете.

– А то як? – розсмiявся Братiв.

– Додому поiду, прошу пана. Мушу поiхати. Вмирати я не збираюся, щоб так, перед смертю. Рацiя iнакша. Я ж чоловiк военний. Поiду за наказом.

– Наказ е наказ. – Консулу розмова видавалася щораз цiкавiшою. Була ця ветеранська бравада доволi щирою i завше вартою поваги.

– Справа у тому, що пан Петро – предсiдник канадськоi Булави воякiв УПА, – панi Стефка поквапилася продемонструвати свою патрiотичну обiзнанiсть.

– А Булава наша скликае всесвiтнiй збiр. Вперше – у вiльнiй Украiнi. І як менi не поiхати? Надiйшов наказ вiд побратимiв з краю. То я уже тут сиджу i нiби виджу Украiну. А то тисячi миль. І ще довших десятки лiт.

– Якщо вам накладае медичну вiзу на бойовий наказ панi Стефанiя, то до ваших послуг уся наша консульська допомога.

– О, добре, що ви нагодилися. Хотiв бим вiдвiдати брата рiдного Йосифа. Бо, як би там було, я тут не при канонах, а почесний пенсiонер. Може, бим помiг йому. Бiдуе там у горах. За совiтiв нiц не змiнилося у Карпатах. Нарiд гаруе, як худобина, по верховинах. То помiг би йому. Бодай на старiсть. Чи як ви кажете?

– Чом би й нi. Дуже добра справа.

– То я прошу вашоi помочi. Якби знайти мого Йосифця. Ачей не давався чути. За совiтiв я також не мiг голоситися, бо якби вчули бiльшовики, що вiн мае у Канадi живого брата-бандерiвця, вивезли на Сибiр. Чи як ви кажете?

– Цiлком можливо. Може, на старiсть би й не повезли за Урал, але мав би проблеми родич канадського нацiоналiста гарантовано. – Братiв знав це достеменно, бо й сам проходив через це сито, хоча вихiдцi iз його родини покинули Украiну ще у часи Першоi свiтовоi вiйни. – І не тiльки вiн, а i його дiти. Було так, що при будь-яких посадових призначеннях треба було вiдповiдати на запитання анкети «Чи е у вас родичi за кордоном?». Ви знаете, а вони, москалi, боялися вас, повстанцiв у вигнаннi, до останнього. Все чекали, що ви приiдете iм повстання робити.

– Та що ви кажете? Якi тепер iз нас повстанцi? Але iмперiя й без нас розсипалася.

– Не зовсiм так. Признайтеся, що ви все-таки ii добряче пiдточили у свiй час. А ваш дух патрiотичний нiколи не згасав. Може, й мовчки, але ми носили той дух i чекали слушного моменту. Ми були вихованi вами, тому, коли настав час, ми саме на ваших плечах пiднялися проти iмперii. Вона сама би без нас i без вас нiколи не впала.

– Боже, як ви говорите добре, – заiскрилися очi старого вояка. – Якщо тепер бандерiвцi прорвалися у дипломати, то мае бути все добре з Украiною. То як iз тим, аби помогти менi знайти братчика?

– Ото вже буде ваш командирський наказ генеральному консулу. Буде зроблено, друже провiднику. Але за однiеi умови.

– А то як iнакше. Я вiдплачу. Я задурно не хочу.

– Що то значить канадське виховання. Бiзнес е бiзнес. Тому е для вас робота – записати мене у почеснi члени Булави УПА? Чи то неможливо?

– Та як нi! – пiднявся з крiсла дiдусь. – То е дуже файно. Генеральний консуль Украiни – i вояк УПА. Як голова всеканадськоi Булави, оголошую вас почесним воякою Украiнськоi повстанськоi армii!

Присутнi дiдусi i бабусi, що пiдслуховували розмову, дружно зааплодували. Старий вояк i дипломат обнялися, як батько iз сином.

Вiтаючись на ходу, консул покидав пансiонат, як завше у станi духовного пiднесення. Ну як можна було не захоплюватися цими дiдусями? Так склалося опрiч iхньоi волi, що на схилi вiку замiсть синiв та дочок, онучок i внукiв у них залишилася лише рiдна Украiна. І таке солодке слово про рiдню мало для них особливий, первинний смисл.

Уже на виходi панi Стефанiя неначе потривожила роздуми високого вiзитера:

– Добра була розмова. Така зворушлива. Але, напевно, не поiде вiн в Украiну.

– А то чому? Ще мiцний доволi дiдусь.

– Мiцний лише зверху. А всерединi його з’iдае страшна хвороба. Люди ще безсилi проти тоi пухлини. А в нього уже четверта стадiя. Так що…




Москва в пiкетi


У мегаполiсi Торонто – третьому в Пiвнiчнiй Америцi пiсля Нью-Йорка i Лос-Анджелеса – понад сотня дипустанов. Але тiльки едина iз них – Генеральне консульство Украiни – володiло ексклюзивнiстю – час вiд часу потрапляти в облогу. То уже виходила на арену хвиля четверта, як i обидвi першi, – трудова.

Напевне, не може бути емiгрантiв, якi б не вважали причиною свого паломництва свiтами владу на батькiвщинi. Украiнцiв це стосувалося й поготiв, бо у випадку з ними то була правда. Мiльйони мандруючих свiтами посткомунiстичних остарбайтерiв мусили зриватися iз корiнням вiд рiдних садкiв вишневих коло хати i подаватися свiт за очi.

Народ гнала з дому вже не окупацiйна московська влада, а компрадорська влада ненаситних клептоманiв. Минали лiта на волi, держава святкувала щораз новий День незалежностi, а кiлькiсть мiгрантiв з Украiни зростала до багатомiльйонних лав. Бо не все так сталося, як гадалося, бо в один момент, опинившись на роздорiжжi – куди далi йти i що будувати, можновладцi обрали найзгубнiший варiант клептократичного олiгархату, за якого рай – для одиниць i пекло – для мiльйонiв. І цi мiльйони, безробiтнi i безправнi, ставали безбатченками у чужих свiтах, коли народнi артистки киiвських театрiв мили вiкна у примiщеннi ООН у Нью-Йорку чи доктори медичних наук за щастя влаштовувалися «сiделками» у немiчних чиказьких або барселонських старцiв. Сяк-так потрапивши у глобальнi мiграцiйнi лави, знаходили кавалок хлiба, але у iхньому серцi жила ненависть до влади в Украiнi у таких масштабах, що жодне щастя вiд добробуту, отриманого на Заходi, не могло знайти собi мiсця у тому серцi.

До Киева – далеко, але чому б ненависть до влади не вилити пiд вiкнами украiнського посольства чи консульства? Зрозумiти цих людей можна було, але як поясними iм, що дипломат, який несе службу державi за кордоном, не володiе жодними можливостями впливати на владу на Печерську.

Тут, як i вдома, вулична стихiя вiдкривала широкi шлюзи для рiзного роду провокацiй. Провiд громади завше вiддiляв щирий соцiальний протест вiд проплаченого антиукраiнського прояву, з якого стирчали вуха московських спецслужб.

Черговий пiкет генконсульства вiдбувся спонтанно. Одразу на другий день опiсля ювiлейного вiдсвяткування 10-рiччя Украiни. Була ця оказiя наче не зовсiм на часi, бо вартi протесту проти них були хiба що власть iмущi, а не юна Украiна, з нагоди уродин якоi щиро радiли украiнськi дiаспорники по усьому свiту. Протести – на то нема ради, але хоча б на святкову пору взяти паузу, а тут якби навпаки.

Зазвичай протестували проти президента. Найвищий начальник несе вiдповiдальнiсть за долю кожного, тому повнота влади передбачае повноту ii вразливостi. Дипломатiв особисто не чiпали, хоча не усiм було зрозумiло, чому генеральний консул, такий авторитетний i популярний, не вийде на вулицю i разом зi всiма присутнiми не вигукне: «Кучму геть!»? І коли помiркованi бунтарi вели роз’яснювальну роботу у масах, що у такому разi миттево пiшов би ГЕТЬ не Кучма, а генконсул, то саме цього ви хочете? Протверезiння наставало, хоча не завжди.

З другого боку, той самий консул мусив iнформувати центр про акцii протесту – мусив, бо паралельно це робили таемнi стукачi. А там, нагорi, здебiльшого була едина реакцiя – а почему вы не остановили этих дураков, не дорабатываете, товарищ консул, или вы вместе с этими антипрезидентскими силами?

Тому дипломат завше був мiж молотом i ковадлом. Розраховувати на розумiння поцiновувачiв твоеi роботи на площi Михайлiвськiй чи на вулицi Банковiй у Киевi були ще важче, нiж досягти усвiдомлення твого становища камiкадзе на вулицi Блюр у Торонто.

Однак цього разу змiстове наповнення атаки на генконсульство заграло невiдомими досi мотивами. Крiзь натовп маневрувала група особливо скандальних типiв, якi тримали у руках плакат «Геть генерального консула, приспiшника президента».

Їх сторонилися, однак агресивна меншiсть чи навiть групка навiжених була настiльки екзальтованою, що стихiйний натовп отетерiв. Почервонiлi очиська у супрязi iз рiзким алкогольним перегаром – усе це сiяло острах серед оточуючих. Як правило, до органiзацii своiх акцiй лiдери трудовоi емiграцii ставилися вiдповiдально – бомжiв i наркоманiв у першi ряди не пiдпускали. Якби так, досить було зробити фото чи вiдео i показати у Киевi – от, мовляв, справжне обличчя протестуючоi дiаспори.

Цього разу виглядало, що неодмiнного правила чистоти рядiв не дотрималися, бо, як нiколи, публiка зiбралася бiльш нiж пiдозрiла. Асоцiальнi типи зайняли переднiй край, створюючи вельми непривабливу телекартинку для мiсцевих каналiв, якi залюбки за законами жанру висвiтлювали цi рiдкiснi збурення у респектабельнiй Канадi, тим паче що самоi Канади вони не стосувалися.

Антиконсульський плакат викликав у загальнiй масi бiльш нiж подив.

Врештi, оцiпенiння почало вiдступати. Гомiн нерозумiння, а вiдтак невдоволення поповз по на мить принишклих рядах, з яких враз на переднiй план вийшла знана у всьому мегаполiсi активiстка у вишиванцi, панi Зоряна.

Їi авторитет у вуличних баталiях був незаперечним. Вона мала бунтiвний досвiд ще iз акцiй «Украiна без Кучми» у Киевi, що, власне, i змусила цю привабливу, але уже не молоду жiнку ховатися вiд переслiдувань за океаном.

– Ти що тут повiсив, дурню! – Зоряна схопила за руку крикливого типа, показового пацiента алкогольних диспансерiв, що тримав плакат проти консула.

– А он такой же, как i етот рижий. Поняла? – вiдгавкувався, задкуючи, знiчений «герой».

– Та що то за москаль тут взявся? Люди, ви його знаете? По рускi калякае. Хто його знае? – Зоряна однiею рукою вирвала плакат i почала топтати, а другою потягнула за засмалену гриву на середину вулицi опецькуватого москалика.

Народ почав змикати ряди, i над миршавим типом нависла уже призабута у цих краях загроза суду Лiнча.

– Не знаемо такого!

– Провокатор!

– Московський агент! – сипалися звiдусiль вигуки. А вiдтак у хiд пiшли кулаки.

– Жора, бегi! – кинувся на помiч ще один iз провокаторiв.

– Ви шо, оборзелi, – огризався, вiдбиваючись, Жора. – Он же моей тьоще вiзу не дав. Говоре, давай бабки.

– Так то ж провокатор! – Зоряна схопила гучномовець, i вiд ii рiшучостi годi було чекати пощади. – Ловiть його, люди!

Жору взяли пiд ноги, могло трапитись непоправне, але вiн впав прямо перед паном Чуйком, що якраз прямував до генконсульства.

– О, то ви, пане Юрку, – стримуючи натовп, звернулася до поважного лiдера громади подруга Зоряни Тетяна. – Цей бомж прийшов iз плакатом проти консула.

Пан Юрiй уважно розглядав пiдозрiлого типа.

– Те, що вiн не з нашоi громади, то я даю голову навiдрiз. Але е друге важливе – хто його пiдiслав? – багаторiчний досвiд боротьби iз московськими провокацiями в украiнськiй громадi впродовж десятилiть вiдточив в авторитетного провiдника навiть вiзуальну безпомилкову реакцiю.

– Хто тебе прислав, москалю смердючий, – дебелi хлопцi уже скручували руки i в’язи провокатору.

– Ой, больно. Не бейте, я усьо скажу. Усьо скажу.

Жору вiдпустили. Бомж вiдсапувався довго, вивергаючи отруйнi алкогольнi пари. Врештi, заговорив, i було видно, що зiзнання для нього не було великою проблемою:

– Там у консульстве есть такая толстуха, Валюша. Ви же в курсах.

– Ну е така. І що? – пропiкала його пронизливим поглядом Зоряна.

– Вона мене вичислила через руководiтеля московськой групiровки дiаспори i дала плакат. Щоб я здеся постояв. І бабки дала. Могу вернуть на громаду. Только отпустiте. А шо, я на пiвко хотел заработать.

– Ага, на пивко, кажеш, – Чуйко вивiльняв Жору iз цупких обiймiв протестантiв, бо отримана iнформацiя, не зовсiм зрозумiла присутнiм, його заiнтригувала, – промовив неначе сам до себе. – Та вiдпустiть його. Цього дрiбного москалика. Нам тут доведеться впiймати рибину куди бiльшу. Цiлу акулу, прошу панства.




Наступ Валюшi


Григорiй звик до пiкетiв. Бiльше того, вiн не тiльки розумiв цих людей, а й сам би став з ними поруч, якби цим можна було зарадити iхньому горю, що гнало iх за океан. У бiльшостi пострадянських емiгрантiв у душi мусили вмiщатися одразу двi розпуки – нужда, що облягала вдома мало не кожну родину, i розчарування раем, який кожен з них витворив в уявi. У Канадi чи в будь-якiй iншiй краiнi, куди заносили мiграцiйнi вiтри украiнське насiння, воно приживалося надто болiсно. І рiч навiть не у матерiальних статках, хоча здобути iх у чужому свiтi – справа не з простих. Пiдточувала нудьга, що породжувала злiсть на усiх i усе, а вiдтак у протестному зугарi неначе вiдступав бiль. Накричавшись, дурили себе думкою, що на душi стало легше. Хоча цього разу генконсула також насторожила ця позачергова, нi свiт нi зоря, акцiя.

Вiн знав усi повадки i ритуали. Лiдери протестуючих мас крадькома попереджали його про свiй черговий наступ на олiгархiв, i та ж Зоряна дзвонила i радила генконсулу на час пiкету поiхати десь на «симпозiум», аби не псувати собi нерви за цих виродкiв у Киевi.

А тут – без попереджень, i якось – не за графiком, о 10.00, а ще до вiдкриття генконсульства десь з восьмоi почали несамовитий гвалт.

У кабiнет, всовуючи голову у привiдчиненi дверi, просилася працiвниця консульства Валентина Пантелеева, дебела туша якоi ледь проходила у вхiдний отвiр. Це був карикатурний тип совкового буржуа, про що мали свiдчити численнi i не до ладу розвiшанi вздовж i впоперек розпухлоi «пишки» золотi брязкальця. Культовi бренди теж мають своi бутики для особливо огрядних, тому не було проблемою у зовнiшнiй комплектацii iз нахабним викликом повiсити на себе кiлька десяткiв тисяч доларiв у шматтi вiд свiтових кутюр’е. За крикливу рекламу домашнього олiгархату цю нову консульшу у Торонто незлюбили з перших днiв. Плюс до того, на публiчнi iмпрези дiаспори, включно iз богослужiннями, вона приiздила на «порше», яке й приснитися не могло украiнському дипломату, включно iз генконсулом.

Якусь мить Валюша стояла у дверях, а вiдтак, неначе по командi, рушила до керiвного стола, нахабно звисаючи своiми м’ясилами на вузькому стiльцi, у який вона всадовилася без дозволу господаря кабiнету. Нахабно дивилася в очi керiвнику, тарабанила тлустими пальцями по приставному столi, нервово втягуючи шмарки, враз промовила:

– У наказi мiнiстра сказано, що справи у звiльненого iз посади колишнього генерального консула належить прийняти менi. Я прийшла виконувати мiнiстерський наказ.

Григорiй оглядав цей живий експонат зi жвавою зацiкавленiстю. Люди, якi так чи iнакше спiлкуються iз письменником постiйно у силу службовоi необхiдностi чи епiзодично попросту у побутi, навiть не пiдозрюють, що вони саме у цей момент взаемин, незалежно вiд iхнього характеру, неодмiнно та автоматично вступають у процес постiйно дiючого кастингу на роль прототипiв майбутнiх книжок.

Братiв не вiдступав вiд цього правила навiть у такий пiкантний для нього момент, хоча здавалося б – куди тут до книжкових моделювань.

– Так давай, виконуй. Чого вмостилася так далеко вiд керiвного мiсця. Давай, йди сюди! Приймай справи. Давай, вперед.

Валюша не знала, як iй розумiти таку реакцiю, але на всяк випадок схопилася i позадкувала, знову втискаючись у дверi.

– Страшно? Чого ж ти трясешся? Ти й усi твоi киiвськi подельнiки, ви хоч на грам здорового глузду уявляете, що вас чекае? Невже ваша тваринна чуйка не пiдказала вам, у що ви ускочили? Ти уже тут побула нiвроку, мала час пiзнати мене не iз розповiдей – чому ти не застерегла iх, що вони затiяли смертельну гру, яку зi мною ще нiхто i нiколи не виграв?

Пантелеева почала оговтуватись, зачувши, що вiн, той, що перед нею у цю мить, не ii вважае своiм головним ворогом. Вона таки знала, що вiн буде дiставати iх там, нагорi.

– Григорiю Андрiйовичу, ви знаете, я вам не ворог, я роблю те, що маю робити тут, я вас попереджала, що це погано скiнчиться, коли ви посадили мого шефа в тюрягу прямо iз SNTower. Вiн ще тодi сказав, що усе. Твiй консул – не жилець. Хана йому. І хiба не так? Ви знаете, мiнiстр у нього в руках.

– А RCNP, канадська спецслужба, теж у нього в руках? – Згадка про спецслужбу кинула Валюшу у холодний пiт. Вдома вони, мафiозi, нiкого i нiчого не боялися. Уся справа – тiльки «цена вопроса». Можна було купити усiх i уся – у СБУ i генпрокуратурi, у кабмiнi i адмiнiстрацii президента. І коли ти можеш собi дозволити жити за принципом «Ми за ценой не постоiм», то, вважай, усе це, що державою зветься, попросту у твоiй кишенi. Але от зарубiжнi спецслужби… Отут лафа закiнчуеться. Якщо навiть ти ходиш у баньку iз самим гарантом i наспiвуеш разом з ним «мурку» пiд семиструнну гiтару, тут, за кордоном, можеш загримiти за милу душу. Отакий дивний свiт для нашого брата-клептократа, дивний i дуже небезпечний.

– А до чого тут RCNP? То е справа наша, украiнська, – Валюша рефлексувала, як i кожен украiнський злодiй. Дуже поширена форма патрiотизму пiд гаслом «Руки геть вiд патрiота, усiляким заграничним ментам!». Тiльки ненька Украiна мае право до своiх злодiiв. Це був практично единий випадок, коли вони апелювали до Украiни. А так вона iм «сто лет не нужна».

– Та нi, ви е не украiнська мiстечкова мафiя – ви е мафiя мiжнародна, – Григорiй встав з-за столу i впритул пiдiйшов до тушi, що тряслася iз наростаючою амплiтудою. Уже тепер в його очах почав розгорятися вогонь. О, не приведи Господь, потрапити на попелище братiвського гнiву. Добрi люди його поважали, але рiзного роду негiдники боялися цього вогню, як пекла. І скiльки iх згорiло на згарищi його вiчноi гонитви за справедливiстю? Невичерпне милосердя вживалося у ньому iз непоборною силою розплати для кожного вилупка, який намiрявся торгувати у храмi. – І злочини ви вчиняете пiд дипломатичним прикриттям у краiнi перебування. Тут, у Канадi. І вiдповiдати будете за канадськими законами. І тутешнього мiнiстра ви не купите, як не змогли купити мене.

За дверима почувся крик, який миттево наближався i наростав.

Валентина перелякано та iнстинктивно почала визирати у вiкно. Те, що вона побачила, шокувало ii. Адже вуличний протест мав слугувати за доведеним iй зверху сценарiем тлом для виконання саме нею, довiреною особою мiнiстра, його кадрового наказу. А тут перед ii очима горiлиць лежав той самий Жора, якому вона вчора вручила асигнацii для провокацii.

– Чого ж ти так злякалася? Це уже канадський спецназ йде тебе арештовувати.

Валюша впала у стан iстерики. І неначе порятунок вiд найстрашнiшого, щойно змальованого генконсулом, у кабiнет, вивалюючи дверi, влiтае жiночий гурт протестувальникiв на чолi iз Зоряною.

– Якби ви знали, пане консуле, що тут робиться пiд вашими вiкнами?! – розводить руками розпашiла провiдниця повсталих мас, а згодом ловить за волосся Валентину, яка намагалася втекти. – Впiймали московського провокатора, що тримав плакат проти вас. Ми його притиснули, а вiн каже: менi бабки дала жирна Валюша, щоб я попер проти консула. Ота сука все органiзувала. Московська пiдстилка! – уся жiноча ватага тягала Валюшу за волосся по кабiнету, як вiдьму, пiйману на гарячому у часи середньовiччя.

І треба ж таке – консул мусив рятувати жертву народного гнiву. Йому ледь вдалося вирвати ii iз рук розлючених жiнок i вiдвернути щойно неминучу розправу.

– Охолоньте, дiвчата. Вгамуйтесь. За те, що виявили провокаторiв, оголошую вам подяку. Ми з нею розберемося. Можете не сумнiватися.

– Що ти розберешся! Коли ти уже не консул? – замотана у власнi мокрi патла, пробелькотiла Валюша у нестямi, сама злякавшись такоi необачноi вiдваги.

– Що ти сказала, гнидо? – на неi знову кидаються усiм гуртом жiнки.

– То вона пожартувала. Дайте собi спокiй. Ідiть собi з Богом. Ми тут трохи розберемося мiж собою i вам дамо про все знати. Добре?

– Як скажете, пане Братiв, – Зоряна iз подругами поволi виходили. – Ох, попадешся ти менi ще десь на березi Онтарiо. Втоплю, як гадину!

– Ти також можеш йти, – Григорiй пiднiмае Валентину iз пiдлоги. – Чи, може, хочеш справи приймати?

Вона неначе онiмiла. Прожогом кинулася до дверей, трясучи тлустими сiдницями, як бальонами.

– А вас, пане Юрку, я прошу залишитися. Ох, i змiiне кубло ми розворушили. Засичала мафiя, засичала. Хоча ми ii лише злегка палицею поплескали.




Похоронний страх губера


Похоронна хода розтягнулася, як тятива лука верховинських стрiльцiв, аж вiд крайнього видолинку до верхньоi полонини, яку предки iз невiдомих прадавнiх часiв облюбували як мiсцину для вiчного спочинку. Домовину несли дгорi, неначе на саме небо, аби передати у руки самого Господа Бога новоприставленого до ворiт небесних.

Село все ще перебувало у станi приголомшливого зацiпенiння. Мало хто у селi знав, а як знав, то мовчав, що брат Йосифа Сабуна живе у капiталiстичнiй Канадi. Ще менше пам’ятали його, бо, як тепер кажуть, у середньому шкiльному вiцi однiеi сльотавоi ночi пiшов у хащi i не вернувся. Інодi пiд покровом ночi навiдувався до батькiв, але про то не смiв нiхто знати, бо що за нiмецьких нацистiв, що за московських комунiстiв село, як i кожне iнше, перебувало пiд пильним оком сексотiв. Час вiд часу iх вичисляла служба безпеки ОУН-УПА, i то вже була справа таких, як Петро, вичищати вiд цiеi нечистi кожне верховинське поселення. І роботи таким лiсовим «санiтарам» вистачало, бо бiльшовики, як завше, робили головну ставку на зрадникiв, вбиваючи клин мiж народом i повстанцями.

Коли Украiна стала незалежною, вiн дався чути, на превелике здивування односельцiв, бо не усi у селi зрадiли такiй звiстцi. Бо у селi жили дiти та внуки сексотiв, бiльшiсть яких перебрали за спадковiстю нашийник вiдступника. У картотеках НКВС зберiгався поiменний реестр зламаних моральних хребтiв, а вiдтак, коли пiдростало потомство у лавах пiонерii i комсомолу, за тим самим iменем реестр поповнювали новi генерацii отруйного зiлля.

Коли Йосиф Сабун, невилiковний вiд дитячоi наiвностi, розносив по селу заокеанську новину, що той самий Петро Сабун, гроза упiвськоi протимосковськоi розвiдки, його рiдний братчик приiде iз Канади на повстанський ювiлей i заверне до рiдноi домiвки, у селi волiли не пiдтримувати iз ним розмов.

Мало що той брат тут наговорить про кожного. На верховинi за радянського владарювання устоялося вже iнше життя. Дiти сексотiв, завдяки заслугам батькiв, отримали вiд режиму зелену карту. Тi, що були бiльш тямущi, за спецiальними списками йшли до iнститутiв. А тi, що тупiшi, ставали до престижних професiй комбайнерiв чи водiiв i замiсть дипломiв про вищу школу отримували компенсацiю у виглядi орденiв i медалей для передовикiв будiвництва комунiзму.

Цим розмаiтим передовикам, перед тим як вiдчиняти привiлейованi дверi, у райвiддiлах КДБ показували заяви iхнiх батькiв про спiвпрацю iз органами НКВС, а також численнi доноси, у результатi яких жертвами ставали тисячi невинних людей у кривавi повоеннi десятилiття. Така форма вербування нових стукачiв спрацьовувала безвiдмовно.

Так iз цього юдиного потомства Москва формувала у Захiднiй Украiнi нову елiту, сервiльно услужливу режимовi й агресивно войовничу до рiзного роду проявiв украiнського «буржуазного нацiоналiзму».

Тому звiстка про вбивство Петра Сабуна змусила село здригнутися. Як це так – у незалежнiй Украiнi? Та ще й у момент не те що реабiлiтацii, а якнайгучнiшоi героiзацii вбили бандерiвця, та ще й заокеанського?!

Але як би там не ширилися хвилi нечуваного збурення у народнiй свiдомостi, невблаганне дiйство прощання iз людиною, у якоi вiдiбрали життя, мусило вiдбуватися у стислому скорботному часi. І то було вперше, коли на високiй полонинi хоронили вояка УПА. Тодi, коли вони пiввiку тому гинули у боях iз зайдами, з ними прощалися таемно, тому й могили iхнi донинi залишалися хiба що у пам’ятi поодиноких очевидцiв, що або самi за вiком пiшли услiд за убiенними, або уже не могли отверзнути зцiпленi багаторiчним страхом вуста.

А тут вперше на людях, вiдкрито хоронять полеглого бандерiвця. Не знала ця предвiчна полонина такого велелюддя, яке зiбрав на свою прощальну iз цим свiтом ходу Петро Сабун. Не йшли за його домовиною дiти та внуки, бо заборгував вiн перед Всевишнiм у цьому первородному обов’язку людини не зупиняти на собi рiд людський, але за ним йшла уся Украiна – його дiтище, якому вiн офiрував життя, обiрване так несподiвано.

Якби вiн, вiчно допитливий i одухотворений горець, йшов сам за своею труною, вiн би терзав себе отою вiчною своею безмiрнiстю справедливостi – хiба ж заслуговував на таку смерть у тебе, Спасителю небесний? Чим я завинив, що вмився кров’ю на улюбленiй моiй Украiнi, з якою розлучила мене безжальна рука невидимого ката?

У полонi державних i бандерiвських прапорiв виколисувалася на осоннi жалобна процесiя, згущуючись, як передгрозове хмаровиння, довкруж виритоi у земнiй кулi ями.

Траурний мiтинг, як i належиться, вiдкрив губернатор Микола Гарматiй:

– Вiд рук московського вбивцi загинув безстрашний воiн Украiнськоi повстанськоi армii, наш старший побратим, пан Петро Сабун. Доля розлучила його iз рiдною землею, але на рiднiй землi вiн злучився iз смертю. Ми, нащадки славних воякiв визвольних змагань, будемо гiдними продовжувачами справи наших батькiв. Нам випало будувати незалежну Украiну, за яку вiддавали життя тисячi героiв, серед яких е славноi пам’ятi Петро Сабун. Ми клянемося, що вбивця буде знайдений. Ми помстимося за нашого героя, що полiг у мирний час. Вiчна пам’ять герою! Слава Украiнi!

«Героям слава!» – вивергала жалобна процесiя. А вiдтак жалi плачу поглинули канонаду салютiв почесноi варти.

Священики, яких тут зiйшлося зi всiх околиць нечуваною чотою, намагалися якнайвище пiдняти у траурних промовах i панахидних октавах значущiсть для Бога i людей цього чоловiка, що прожив, як святий, i вмер, як великомученик.

Народ не квапився розходитись. Не могли зрушити iз почесноi варти старi бандерiвцi, якi так i не збагнули, чому отак мае завершуватися ювiлей iхньоi боротьби. А може, боротьба ця не завершена, якщо Петро Сабун впав на полi невидимого бою?

Гарматiй стояв при входi на цвинтар бiля службового «мерседеса» i методично витирав пiт, що обтiкав рiвчаками його дебелу статуру. Хвилювання i спека робили свое навiть iз всесильним губернатором, що виглядав як хлюпик. Вiн до останнього моменту боявся, щоб не вискочив iз гурту цих старих партизанiв якийсь iхнiй особiст i не згадав тут його батька, ястрiбка, що пiд орудою чекiстiв гасали по лiсах за повстанцями. Інформацiя про губернаторського пращура ретельно зберiгалася у таемних шафах райвiддiлу КДБ, але раптом його вирiшили здати, розцiнивши його гру у нацiоналiзм надто схожою на реальний патрiотизм керiвника областi. Здаеться, вiн вмiло балансував мiж старорежимним пiдпiллям, бо нiхто iз червоних визволителiв 44-го року назад на береги Волги не виiхав, i уже колишнiм бандерiвським пiдпiллям, яке не тiльки легалiзувалося, а стало загрозою усiм комунiстичним вихрестам, до яких належав син вiйта-сексота i колишнiй член обкому партii, а тепер – ультра-нацiоналiстичний губернатор.

– Іди-но сюди, генерал, – поманив господар областi начальника мiлiцii.

– Ти сам розумiеш, справа полiтична. Мiжнародний резонанс. Що там у тебе? – вiдiйшли вiд дороги, переводячи розмову посеред натовпу у тоновий режим шепотiння.

– Поки важко сказати щось конкретне, Миколо Семеновичу. – Генерал був наляканий не менше, нiж його полiтичний шеф, бо уся ця катавасiя могла коштувати йому погонiв. – Є деякi зачiпки, але поки що…

– Ти не жартуй. Сам розумiеш, яка то публiка. Он вони менi жити, тi старi пердуни, не дають. Робив в обкомi, комуняка. І при ньому в областi бандерiвця, та ще й канадського, вбили. Вiдчуваеш, яку можуть нам полiтику пришити. Ти ж також не зi схрону вилiз, а кував свою кар’еру у ментовських рядах пiд мудрим проводом партii. Але ми можемо з тобою вискочити в дамки. Нема такого поганого, щоб на добре не вийшло. Ми маемо знайти вбивцю i дати на розтерзання цим дiдам.

– Легко сказати – знайти. Вiтра – у полi, – скривився у сумнiй посмiшцi головний мiлiцiонер, бо за цих кiлька днiв вiн справдi стояв на мiсцi зi всiм своiм слiдчим апаратом. Жодна версiя не знаходила жодного не те що пiдтвердження, а навiть натяку.

– У якому полi, генерал ти вошивий. Ти не знаеш, у якому полi шукати? Ти чув мiй спiч коло ями? – Гарматiй скипiв, бо сповiльнена реакцiя цього мiлiцейського тугодума виводила його iз себе.

– Ну чув.

– І що ти чув?

– Ну що полiг герой. Слава герою.

– Нi хера ти не чув, герою iз тертоi бульби. Вiд рук московського вбивцi – от що ти мав почути. От тобi едине поле, на якому треба, як ви там кажете, рити i рити.

– Ну е така одна iз версiй, – скривився генерал, бо шукати «руку Москви» – то був найдовший шлях, бо шукати тут нинi московських агентiв – нiхто у Киевi йому таких наводок не давав.

– Що значить – одна iз версiй? Не одна, а едина. Справа виключно полiтична. Он йди спитай тисячi цих плакальникiв – хто його вбив? І почуеш: а хто ще мав убити дiда, як не москалi, – позицiя колишнього члена обкому просто вражала таким враз пробудженим патрiотизмом.

– Може, й москалi, але за що? – слiдча виучка все ж тримала генерала у рамках реалiзму.

– Але ви, менти, тупi. Як за що? За полiтику! – витягав одну за одною серветки iз кишенi обмоклий губернатор, не даючи собi ради iз потом.

– Так усiх не переб’ють. Їх не перебили тодi, за Союзу, а тепер щоб повистрiлювати цих дiдiв – Москвi пороху не вистачить.

– А нащо усiх, матолку. От одного бандерiвця пiдрiзали. Для устрашенiя. У полiтицi багато не треба. Пойняв? У полiтицi – то тобi не бандити на стрiлках. Тут вбивають делiкатно, як би тобi пояснити, не просто так, щоб замочить. А з глибоким смислом. Із резонансом.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/vasil-baziv/kanadiyskiy-testament-abo-mafiya-v-ekzili/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения